Музика Світлана Петрівна народилася 6 квітня 1979 року в с. Суховоля Володимирецького району на Рівненщині. Закінчила Сарненський педагогічний коледж, а у 2004 році Рівненський державний гуманітарний університет і отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Початкове навчання» та здобула кваліфікацію вчителя початкових класів.
Нині працює вчителем початкових класів у Суховільській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів. Із шкільної парти дружить з поезією.А це маленка її збірка:
«Струни серця»
Інколи душа моя сміється,Інколи ,мов дивна скрипка, плаче .
Серце із грудей на волю рветься,
Думки в голові у танці скачуть.
І буває,що емоції вирують,
І підказують мені-бери й пиши.
Ручку і папір в руки беру я
Й думки виливаються в вірші.
У душі зринають вірші,наче птахи,
Так їх хочеться скоріше записать,
І пустить між люди без жалю і страху,
Й крила дати для польоту,щоб могли літать.
І якщо комусь не до вподоби вони будуть,
Не торкнуться серця струн мої вірші,
Не судіть мене прошу вас строго ,люди,
Я писала їх від щирої душі .
Зимова краса
Йду зимовим лісом, Новий рік-це ж свято, Як рука здійнялась?
Ой,яка краса! Божа благодать. Де взялися сили?
Дід Мороз наш різні То чому ж не раді Чорна злість закралась
Творить чудеса. Ялинки стоять? І красу згубила.
Всі стежки й доріжки То людська жорстокість Зачекай хвилинку!
Притрусив сніжком. Все межі не знає. Я тебе прошу -
Діти грають в сніжки Ялинки високі Не рубай ялинку!
Ген за тим гайком. Без жалю рубають. Не губи красу!
У гайку ялини Де росли ялини
Виструнчились в ряд. Красиві,високі,
Сукні,мов перлини, Там пусті долини,
Гай блищить,як сад. Пеньки одинокі.
Не рубай ялинку!
--Мамо,скоро Новий рік, Й замете хвостиком слід.До нас прийде на поріг. Постоїть в тебе ялинка,
Треба іграшки купити , Потім викинеш з хатинки.
Щоб ялинку прикрасити. А я буду бідувати…
Ще цукерок і прикрас – Не іди її рубати.
Буде гарне свято в нас. Хай росте нам для краси,
Я зроблю свої прикраси, А ти штучну прикраси…
Ми робити вчились в класі. Я прокинувся раненько
Купимо гірлянд яскравих - І побіг швидше до неньки.
Вийде ялиночка на славу. - Не піду ялин рубати,
Я піду скоренько спати, Йдемо штучну купувати.
Треба буде рано встати. А ялинка лісова
З татом саночки візьмем, Хай росте зайчатам.
По ялинку в ліс підем. І дарує їм дива
Там ялинку відшукаєм У Новорічне свято…
І найкращу з всіх зрубаєм.
Ну піду вже швидше спати,
Щоб із сонечком устати.
Тільки я заснути встиг,
А на мене зайчик плиг.
Ну й привіт! Що, ліг вже спати?
Тепло тут у тебе в хаті.
Завтра йдеш рубать ялинку?
Але ж там моя хатинка!
Де я буду ночувати?
Де сховаються зайчата
Від морозу,вовка,снігу?
Буде лисоньці потіха.
З’їсть зайчаток на обід.
Я гру покличу на урок…
Заспівав наш друг дзвінокДзвінко і тужливо,
Всіх покликав на урок,
Щоб розпочати диво.
Гра підкралась непомітно,
Як почула миле – “дзень».
Посміхнулася привітно,
Бо новий почався день.
Щоб навчатися цікаво,
Щоб зернинки знань знайти,
Кожен має разом з грою
Усі труднощі пройти.
Разом з грою крок за кроком
Знань гортаєм сторінки,
Йдемо радо на уроки
Й несемо свої книжки.
Там де гра,там інша справа,
Все міняється умить.
Де була важкою вправа -
Вже робота там кипить.
Все вивчається,вдається,
Рада мила дітвора.
Навчання казкою здається,
Бо прийшла у гості гра.
І не хочеться додому,
Хочем вчитись залюбки,
-До побачення,- ми кажемо один одному,
-І до зустрічі весела гра й книжки.
Завтра сонечко всміхнеться.
Завітає новий день,
Навчання весело розпочнеться.
Гра всім скаже: "Добрий день».
Грайтесь,діти,не лінуйтесь,
Знань черпайте діаманти,
З грою вчіться і спілкуйтесь,
Бо в усіх вас є таланти!
Пригоди ведмедика ласуна
-Ой,ой,ой-медведик плаче, Медок забираю,
Бідний косолапий. То не знайдеться мені.
_Ой і крутиться і скаче, Стежки серед гаю.
Болять вушка й лапи. Косолапик наш підкрався ,
Болить носик,болять очки Щоб медком поласувати.
І животик й спинка, Де той рій в ту мить узявся
Розкажу вам діточки, І мене давай кусать.
Що це за дивинка. То за вушко, то за бочок,
Сталася біда з ведмедем, То за очко «кусь» та «кусь».
Мало не загинув. Я від болю мов клубочок,
Захотілось йому меду, Покотився та хрусь – хрусь.
То він все покинув. Набив гульку, подер шубку,
Взяв горнятко і чимдуж Назбирався колючок,
Подався до лісу. Прикусив від болю губку
-Як я вулика знайду І забувся про медок.
По медок полізу. -Більше я медку не хочу
Ось і вулик ,ось медок І до бджілок не піду.
Солодкий,пахучий. Коли їсти дуже схочу -
-Як то обмануть бджілок? По малину в ліс піду.
Бо вжалять пекуче
Як побачать,що у них,
Моя Доля
Я народилась в Суховолі , Сім’я у мене є щаслива -
У мальовничому селі, Синочків троє й
чоловік
чоловік
Де шепотять у сні тополі , І є педагогічна нива,
Співають трелі сололов’ї. Де я –невтомний
працівник .
працівник .
Мене калина колисала. У мене тут є теж сини
і доньки,
і доньки,
І колискову співав вітер, Я з ними і навчаюсь
і росту.
і росту.
Без тата у сім’ї зростала, Я сію їм тепло в
долоньки,
долоньки,
Не раз мені сльозинки котик витер. Зерна науки,радість
й доброту.
й доброту.
Я так хотіла ласки і тепла, Мені так хочеться їм
радість дарувати.
радість дарувати.
Любові батька,затишку і сили,
Щоб доля моя щедрою була, Здається, обняла б увесь
дитячий світ
дитячий світ
Щоб щастя до мене неслось на крилах. І пригорнула б їх як
друга мати,
друга мати,
У нашій рідній Суховільській школі Бо діти для мене-це Божий
дар й
дар й
Мені закралась у серденько мрія, дорогоцінний плід.
Що стати вчителем,напевне , моя доля
І зажевріла у душі моїй надія.
Сестра,брати і мама помагали
Здійснити мрію золоту.
Зернини знань,що вчителі давали,
Я всі збирала на льоту.
Сваряться народні депутати...
Сваряться народні депутати…Сваряться народні депутати,
То проводять збори,то дебати.
Янукович хоче Схід з Росією з’єднати,
Ну ,а Ющенко із Заходом йде в НАТО.
Перед виборами « свято» обіцяють,
Що усіх нас знову об’єднають,
Допомоги виплатять й доплати
До мізерної для нас,простих людей, зарплати.
-То чому ж? - так хочеться спитати,-
Депутатам на усіх нас наплювати.?
Цукор став в нас дорогий ,як мед,
І всі ціни стрімко «йдуть» вперед.
Нам нав’язують російську в другу мову,
Але в нас своя мова казкова,
У Росії ж українську не вивчають,
- То для чого нам російська ,- запитаю?
Україна-для усіх нас-друга мати!
Українську досконало маєм знати!
Щоб не звали нас - і «малороси» і «хохли»,
Щоб пишатись Україною могли!
Ми і так вже натерпілись заборон,
І указів ,й підневілля ,й перепон.
Ми не станем більше на коліна.
Нехай квітне рідна Україна!
Наш народ-демократична сила.
Зрозумійте ж врешті депутати.
Я б одне в усіх вас попросила –
Не про крісла,а про нас вже починайте дбати.
Не про себе дбайте милі депутати.
Не створюйте нових пригод,
Не про власні кишені слід дбати,
А про нас-український народ!!!
Може Юлю оберем у президенти?
Може час нам уже жінку обирати?
Чоловіки вже були у претенденти –
Ми не стали краще проживати.
Ми так хочем миру і достатку,
Хліба чистого й джерельної води,
Щоб було в усіх усе в порядку,
Щоби збудувать добра мости.
Будь же сильна , Україно-мати!
У добрі і мирі розквітай.
Кожен в світі житель буде знати -
Україна-то найкращий в світі край!!!
Останній букет осені
Знову швидко промайнуло тепле літо,Відлітають зграями у вирій журавлі,
Падають листочки і шепочуть: «Хочем жити!»,
Притуляючись до матінки землі.
Осінь все вдягла в багряні барви-шати:
І сади ,й поля,й квітучії гаї.
Чи то квіти полягали рано спати ?
Чи то рано відлетіли журавлі?
Хоч стають холодними світанки,
І ніде ні квіточки нема,
Осінь щедро зустрічає ранки,
В золотисті шати одяга сама.
Вже літа в повітрі павутиння срібне,
Вже не чути співу пташки у садах,
Та букет осінній,наче мрія квітне,
Й залишається,мов дивний спомин, у думках…
Біль і сльози
Сидить дитя біля могили плаче,На дрібні квіти гіркі сльози ллє,
Воно крізь сльози світ ясний не бачить,
Зове матусю,а вона не йде.
- Матусю,нене , встань і відгукнися.
Матусю рідна,серденько моє.
Прошу тебе,молю, з’явися
І обніми дитя своє.
Мені так тяжко без твоєї ласки,
Без ніжних слів і твойого тепла.
Матусю,рідненька,скажи хоч щось,будь ласка,
Щоб я тебе почула і знайшла.
А, може, ти не чуєш, бо ж землею
Засипали тебе у глибині?
Чи, може, ти не хочеш бачити дочки своєї?
Чи, може, ти не можеш тут з’явитися мені?
Матусю,люба, ну скажи словечко.
Благаю, плачу, мамо, відгукнись!
У мене змерзли руки і болить сердечко.
Прийди до мене як раніш колись.
Побачила бабуся дитя коло могили,
Взяла його за ручку, додому відвела,
Зігріла крихітну сирітку,накормила
І далі все життя їй мамою була.
Людська жорстокість
Мій розум полетів кудись далеко,Закралась в душу сум, журба,печаль.
Перед очима бачу я лелеку,
Який так швидко відлітає вдаль.
У нього очі сповнені сльозами,
А серце рветься з болю із грудей.
Знайшов він вбиту лелечиху із дітками,
Тепер тікає від жорстокості людей.
Залишивсь сам у цім безмежнім світі,
Нема уже хатини і дітей,
Нема уже і сенсу далі жити.,
Хіба що серце вирвати з грудей…
Я люблю
Я люблю твої міцні руки ,Що так ніжно мене обнімають.
Я люблю твої поцілунки,
Які жаром мене зігрівають.
Я в обіймах твоїх,мов в колисці,
Не в дитячій, не думай,ні.
Я в колисці отій,що ближче
Й зігріває серце мені.
Я не можу забути губи,
Що так палко мене цілували,
Твої очі,що шепчуть: «Ти любиш?»
Й теплотою мене зігрівали.
Серце з болем стискається в грудях,
Що тебе тут близенько нема,
Що тебе і сьогодні не буде,
А на дворі бушує зима.
Хоч мороз є сьогодні на дворі
І вітер невпинно віє,
Хай же скрізь при любій негоді
Нас кохання палке зігріє.
.
Рідна школа
Прокидаюсь,дивлюсь довкола,
Хочу мріяти,бігти,радіти.
Ось піду зараз в рідну школу -
Там щебечуть веселі діти.
Заспівав соловейко зрання
І затьохкало серце в грудях .
Біжать діти усі на навчання,
Немов птахи,летять звідусюди.
Ось знайомі стежини рідні,
То квітучі,то сніжком припорошені..
І у жовтні,і в грудні,і в квітні
Нас до школи ведуть із осені .
Всі стежини в одну зливаються,
Всі ведуть нас до рідного дому,
Дім цей - школою називається .
Нам так тепло і затишно в ньому.
Все тут рідне душі,серцю миле,
Все тут спільне, моє і твоє,
Тут навчаються діти,набираються розуму й сили,
Кожен щастя вінок собі в’є.
Школа наша зовсім невеличка,
Діток вчиться у ній небагато.
Та вона,мов яскрава зірничка
Зігріває нас в будні й свято .
Заховалася школа в садочку,
Немов мавка, в розкішних травах ,
Немов дівчина в білій сорочці,
Між дубів стоїть величавих .
Ми живем, мов одна родина,
Вчителі-то батьки,учні - діти.
Сипле щастя в віконце знань коштовні перлини.
Ми умієм навчатись,сміятись і просто радіти.
В нас було усього доволі,
Клуб і пошта,колгосп й сільрада,
А лишились лиш ФАП і школа -
Це єдина для нас розрада.
Магазинів є три. Хай будуть.
Хліб,цукерки хай люди купляють.
Не шукайте тут знань добрі люди,
На полицях ніде їх не має.
Лише школа,мов та іскринка,
І дарує знання ,й зігріває
Це єдина наша перлинка,
Школа є –і нам сонце сяє.
Якщо школу нашу закрити -
Стане пусткою рідне село,
Буде сумно тут всім нам жити,
Наче сонечко спати пішло.
Але в нас є чудові діти
І барвистий світ щастя довкола.
Є і радість ,і сонце ,і квіти,
І перлинка для всіх-рідна школа.
Я щаслива,бо я в ній працюю,
Бо моя в ній і радість,і доля,
Я їй щастя й добро пророкую.
Процвітай милий край-Суховоля!
Відображення душі
Серед зелених трав в гаю,Росла троянда чарівна.
Чи то це долю хтось згубив свою?
Чи заблукала десь душа у снах?
В її пелюстках я побачила страждання,
Глибокий сум і невимовну тугу,
Краплинки сліз і гіркеє зітхання,
Чи то від болю? Чи ,може,від жорстокої наруги?
Я запитала «Хто ти,квітко чарівна?
-Чому ти плачеш,мов мала дитина?
- Я не троянда,чуєш,не весна,
Я відображення душі твоєї! Чуєш ти мене, людино!
Пелюстки ніжні-це твоє дитинство
Прекрасне,босоноге,без турбот.
А сльози на пелюстках-то навмисне
Завдання болю для мене й скорбот.
Чому не чути співу в гаї?
Чому так мало в душах людських є тепла?
Чому питаєш я зітхаю?
Бо серед болю я зросла.
Ви ,люди,звикли до насильства,
До бійок ,сварок , бруду й сліз.
Де ж ваша доброти колиска?
Куди всю радість вітерець заніс?
Від ваших слів вульгарних і згрубілих ,
Від того безсоромного життя,
У мене ,долі, виросли шипи на тілі..
І бачу,що нема вже вороття.
Хоч я прекрасна зверху,та всередині-порожня,
Як ви прекрасні з виду,а всередині –пусті.
Ви падаєте у безморальну і страшну безодню.
І лиш самі ви можете себе спасти.
Забудьте про той бруд,що є довкола
І порубайте спільні з ним мости.
Тоді я буду рада ,як ніколи,
І буду весело в душі у вас цвісти .
Моя Україна
Мій рідний куточок,моя Україно,Дитинства колиска і юності край .
До тебе єдина душею я лину,
Ти щастя іскринка і мій світлий рай .
Як добре нам жити і мати надію,
Що ми твої ,мамо ,дочки й сини .
В тобі ми живемо і в душі молодієм,
З тобою зростаєм,мов житні лани.
З тобою ми вільними стали зростати,
Ти волі так прагла, як прагне пелюстка води ,
Ти вміла боротись і вміла усім нам прощати,
Якщо ми не гідні тебе,то і ще нам прошу я прости.
Міцній ,Україно!Цвіти,як калина!
Як квітка найкраща в Едемськім саду.
Я буду молитись за тебе ,єдина !
З тобою родилась я і з тобою Вкраїно зросту!
Маленька українка
Українка я маленька,
Українці тато й ненька,
Український у нас сад,
Українцем є мій брат.
Все навколо мені миле,
Все росте і має силу.
Росте квітка й трава зеленіє,
Я зростаю і в серці радію.
Бо хоч я ще маленька дитинка,
Та в душі я уже українка.
Я люблю свою мову барвисту
І сонячне небо чисте.
Я люблю своїх маму й тата
І свою українську хату.
Любим всі ми пісні й вечорниці ,
Бо усі ми в душі українці .
Я вірю у твоє майбутнє ,Україно!
Я вірю у твоє майбутнє ,Україно!
Я син твій ,твій маленький пагінець.
Ти встала ,рідна нене, із руїни
І вже,здається, прикрощам кінець.
Ти більш не будеш стогнати від болю,
Не будеш мучитись під гнітом в боротьбі ,
Ти кров’ю здобула у муках волю,
Хоч важко як було згорьованій тобі .
Ти століттями волі чекала,
Проводжала у бій козаків .
Ти століттями мрію плекала.,
Що здолаєш своїх ворогів .
Що ж ,розправ рідна крила й лети,
Здійсни свої найкращі мрії ,
Ти можеш сміло по життю іти ,
Бо в тебе є сини,а значить є й надія !
Люблю я рідну мову
Люблю я рідну мову,Вона така казкова.
В ній є слова чарівні,
Прості,а часом й дивні .
Слова в руках як зброя
І як вже мудрість вчить -
Словами можна вбити,
А можна й окрилить.
Та в нашій мові всі слова,
Мов діаманти сяють,
Своїм теплом творять дива
І душу зігрівають.
Усе нам миле,дороге,
Батьківське і синівське,
Бо мова наша й все ,що є,
Лиш наше –українське .
Молитва
Небо мінилось,палало вогнем,Стогнала земля під копитами коней,
Мінявся наш рідний маленький Едем
В руїну загублених долей .
Земля задихалась від болю і сліз,
Від пітьми навколо і злості ,
Скрізь видно було відбитки боїв:
Там крові струмки,а там –кості .
Стояла навколішки мати моя,
На всю оцю муку дивилась,
До неба руки здійняла
І Господу тихо молилась.
-О,Господи,чуєш,пошли мені сили!
Пошли мені мужності витерпіть все,
Дивися –навколо козацькі могили,
Про них навіть вітер вісток не несе
Загинули в бою твої козаченьки,
За мову народу,за свій рідний край,
Болить не в одної дівчини серденько,
Нема вже милого-не підуть у гай.
Я довго страждала,я довго терпіла,
Я довго мусила мовчать,
Не для себе прошу добра і волі ,вже не сила
Дивитись на народ,руїни і далі,Боже так страждать!
Почувся голос із небес:
-Ти дійсно,доню, настраждалась,
У тебе волі дух воскрес,
Ти поміж інших не ховалась.
Ти вже здолала із своїм народом
Укази,заборони,біль,війну,
Тобі страждати і боротись уже годі,
Вже напорошило страждання сивину.
Ти помарніла,хоч і духом сильна,
Я віру дам і волю,і воскреснеш ти,
Як будеш правдою тут жить і завжди мирно -
Збудуєш з нових мрій життя мости.
І враз змінилась матінка моя,
Здійняла руки,встала із руїни,
Знов понеслась весела течія
І стала вже щаслива Матінка Вкраїна!
Цвітуть сади,розкішним став наш край,
Скрізь чути спів пташиної родини.
Та пам’ятайте,що для нас цей Рай
І волю здобули всі люди України!
Дивний сон
Я бачу дивний сон –Сад,поле,українська хата,
Туман долину взяв в полон,
Біля калини стоїть мати.
У чорні коси заплелись тумани,
Лягла на скроні, мов пороша ,сивина,
Глибокий сум в душі і в серці рани .
Стоїть матуся дивна і сумна .
Ось і сини зібралися додому
І мову тихо за столом ведуть:
-Стомились ми боротися доскону,
Коли усі нам спокій вже дадуть?
Ми все життя боролися за волю,
За мир і спокій в душах і серцях,
За мирну і щасливу діткам долю.
А що ж дала нам боротьба оця?
Усі навколо,наче у дурмані,
Не чують власних слів,не бачать людських сліз.
Їм видно добре жить у рабстві,у обмані,
Їм добре,коли водять їх за ніс.
Невже ці люди хочуть роз’єднатись?
Ми ж все життя до купи всіх тягли,
Щоб процвітала наша Україна-мати!
Щоб жити в щасті українці всі змогли!
Ми довго «клеїли» частинку до частинки,
Єднали душі,почуття й серця,
Щоб досягти єдиної родини
І разом бути в радості і горі до кінця .
Якщо ми разом,то не можна нас зламати,
У нас одна мета,один калини цвіт,
Одна в нас ненька-Україна-мати .
І нас не можна поділить на Захід і на Схід .
Укупі ми міцні,мов дуб столітній,
Нам не страшні ні спека,ані грім,
Бо ми усі близькі й душею рідні
І в нас єдиний український дім.
Єднаймося ,брати мої, міцніше
І Центр,і Південь,й Північ,й Захід,й Схід,
Бо ненька Україна-найрідніша,
Бо ми її надія і калинів цвіт.
Якось у полі я побачила берізку
Якось у полі я побачила берізку,Стоїть одна серед широких нив,
Схиляється вона від вітру низько,
Та вітер її горду не скорив.
З усіх боків він налітає клятий
І хилить ,ломить бідне деревце,
Все хоче її бідну розламати ,
Та не вдається йому зло оце .
Вітрисько злиться ,що такий могутній,
Скорить не може красоти її,
Вона стоїть прекрасна в травні й грудні
І їй так весело співають солов’ї .
Так не скорили війни і укази
Вкраїнський дух і силу в боротьбі .
Ми все зробили, щоб нарешті бути разом
І щоб жилось щасливо і мені , й тобі..
Ми об’єднались і тепер нас не зламати,
Не роз’єднати нас на Захід і на Схід.
У нас одна є Україна-мати
І ми єдиний український рід.
Їжачок і Зайченятко
Їжачок і Зайченятко,Дуже дружнії малятка.
Коли сумно їм ставало -
Один одного питали:
-Чом у тебе довгі вуха?-
Їжачок Зайця питає.
_Щоби тебе добре слухать,-
Наш вухань відповідає.
- Ти чому такий колючий?-
Заєць спитав в Їжака .
-Бо колючки захист лучший,
Чим твоя шерстка м’яка.
Сонечко й хмаринка
Сонечко й хмаринка грали в жмурки,Веселились,дзвінко так сміялись,
Але що це? Хмарка засмутилась ,
Сонечко від неї заховалось.
-Де ти ,сонечко?Чому ти заховалось?
Де сховало ти промінчики свої?
Без тебе на небі хмурно стало
Й непривітно стало на землі .
Опустили квіти оченята,
Похилили всі голівки до землі,
Птахи перестали у садах співати
І не чути гомону в селі !
Заридала хмарка гірко-гірко ,
Стукотять сльозинки по траві,
Потікли струмочки у долини й гірки ,
Заспівали дзвінко солов’ї .
Сонечко з’явилось знов на небі,
Хмарка каже : «Де ж це ти було?»
-Я стомилось і сховалося за тебе,
Вмилось,відпочило і до тебе знов прийшло.
Не сердись ,хмариночко, не треба,
Не хмур милі оченьки свої,
Подивись,як вмилось гарно небо,
Як всміхаються до тебе друзі всі твої .
Помирились сонечко й хмаринка,
Обнялись,за руки узялись,
Посміхнулись,мов мала дитинка ,
І веселку створювать взялись .
Новорічна казка
Сніг тихесенько злітає ,мов пушинки,
Наче ковдра все довкола тут вкрива,
Надіває кришталеві намистинки,
Відкриває двері казка снігова .
Місяць викрикнув : «Чи є зірки на небі?
Чи яскраві сукні надягли?
Бо ось-ось розпочинати казку треба,
А герої казки ще не всі прийшли.
Ще десь віхола гуляє на лугах,,
Дід Мороз на санках в гості мчить.
І Снігуронька і Бабонька Яга
На веселу ніч до нас спішить.
Дід Мороз вже стукає в вікно:
-Казку розпочати вже пора ,
Подарунки я привіз давно,
Буде рада мила дітвора.
Ось Снігурка-внучка і Яга ,
Швидше засинайте діти,
Треба казку швидше розпочать,
Подарунки всім вам розділити. .
Сонко-Дрімко пісеньку співа,
Світло виключає Домовик , ,
Казка подарує вам дива,
Допоможе мудрий Сніговик .
Скрізь підгляне тихо фея сну,
Перевірить чи всі дітки сплять,
Перекаже всім картину ясну,
Що пора вже подарунки дарувать .
Хто слухняним був і нелінивим,
Хто любив писати і читати,
Тому буде подаруночок красивий -
І цукерки ,й плитка шоколаду .
А лінивим діткам, вередливим,
Плаксунам маленьким і плаксухам,
Буде подарунок особливий –
Оця різочка і смикне ще Яга за вухо.
Ось дванадцята,все дружно оживає,
Ясні зорі,мов ліхтарики горять,
Ось ялинка у танку кружляє,
Навіть іграшки пішли всі танцювать .
Дід Мороз вмостився в свої санки
І Снігуроньку з собою взяв,
Щоб усім дарунки розвезти до ранку
І подарувати те,що кожен забажав .
Ось Маринці лялька і візочок ,
А Ванюші - зошити й книжки,
Валентинчику –машин цілий рядочок,
А Романку-зошити й ручки .
Іншим дітям різні подарунки
Дід Мороз роздав аж цілий віз,
А морквини, шишки –цілі клунки,
Він одвіз з Снігуронькою в ліс.
- Тут мене малеча теж чекає,-
Каже Дід Снігуроньці своїй,
-Хай Ялинка свій наряд вдягає,
А ти щастя між звіряток сій.
Дай звірятам моркви і капусти,
А білчатам- шишок і горіхів,
Все роздай, щоби в усіх не було пусто,
Щоб іскрились оченята від потіхи.
Що ж ,танцюйте,веселіться ,звірята,
Бо сьогодні золота у вас пора,
Лиш сьогодні можете усі співати й танцювати,
Ну ,а нам ,Онученько, пора.
Нам ще треба місць чимало навістити ,
Просуватися,як кажуть крок за кроком.
Всіх дарунками й піснями веселити .
Привітати усіх радо: «З Новим роком!»
Суховоля
У казковому краї,в тихих землях Полісся,
Заховалось у гаї дивовижне село,
Із гаїв виглядає,ніби мавка із лісу,
Ніби манить до себе ,так як пташка махає крилом.
Листя й трави шепочуть,немов просять гостей завітати,
У гостинну домівку,в маленький незвіданий рай,
То чи можна щось краще у долі собі попрохати,
Ніж бажання на крилах летіти в цей край .
Тут усе не таке,яким всюди здається,
Й пташка краще співа,й краще сонце сміється,
І розноситься гомін від гаю до гаю,
Й тихий вітер долю на крилах гойдає.
Крізь село пролягає дорога далека,
В Кузнецовські простори,у Рафалівські доли,
Але є й ще одна,немов гарний лелека,
Та ,що вранці веде нас до рідної школи .
Коли хочеш душею радіти,
Знайти щастя і приспану долю,
Коли хочеш цвісти й молодіти,
То заїдь у село Суховолю .
Ти знайдеш тут усе ,що шукаєш,
Відпочинеш і тілом й душею,
Всі найкращі хвилини згадаєш,
Може станем тобі ми ріднею.
І куди не поїдеш ,повір,
Не знайти тобі кращого краю,
Ні за морем,ані біля гір,
Як село Суховоля,що з поліського гаю .
Суховоля
В тишині надвечір’я,
Чую голос пташиний,
Бачу гарне сузір’я
І туманні долини.
В тих долинах село
Заховалось ,мов доля,
Дивне ймення його,
Так звучить «Суховоля».
Воно гарне весною,
В далині верховіть,
Мов прекрасна дівчина,
У віночку стоїть.
Літом пахне медами,
Колосками ланів,
Чути спів над садами
Співунів солов’їв.
Осінь наше село
Одяга у багрянець.
Наче сонце зійшло
Над садами рум’яне.
А зима-чарівниця
Кожушком обгорнула.
Хай селу тепло спиться.
Ось й дерева заснули .
Прийшла весна і сніг зійшов,
Далеко сон десь відійшов,
Село проснулось,ожило
І знову цвітом зацвіло.
Коли їдеш і маєш хвилину,
Загляни у чудовий наш край .
На порозі зустріне калина
І співучих пташок водограй .
Стане рідним для тебе це миле село,
Бо й нас сюди переманила доля .
Щасливо нам живеться і жилось,
Бо це є найрідніше-Суховоля .
Хто такий Шевченко
Біля мене син присів близенько
І спитав якось так неждано:
«Хто такий Тарас Шевченко?
Розкажіть мені ,чуєте,мамо!
Я задумалась на хвилину,
Що ж йому краще сказать?
Він ще зовсім мала дитина,
Йому тільки всього лишень п’ять .
Я сказала,що сиротою,
Зріс малий він у муках і бідах,
Що не раз він умився сльозою
І сльозою в бур’янах обідав .
Знань збирав він безцінні зернини,
Хотів знати все більш і більш,
Він тягнувся до пензля,книжчини,
Пас ягнят по траві босоніж .
В його віршах природа співає,
Видно біль,людський зойк і плач,
Мати сина крізь сон забавляє,
Ходить пан по землі,як палач .
Чорнобиль
Чи чуєте?..
Десь тихо стогне дзвін,
Летить поранений лелека,
Несе,напевно, вість нещастя він.
Чомусь в очах його лиш сум,печаль
І погляд журний виражає біль ,
Хоч літ багато промайнуло вдаль,
Та не забути нам трагедії «Чорнобиль».
Вона ,немов примара,мов омана,
Прийшла,забрала все,що лиш змогла,
Сховала все під чорними туманами,
Лишила крихти ненависті,болю,зла.
Вона ішла поважна,чорнокоса,
Усе нівечила,що зустрічала на путі своїм,
Нема там квітів і трави давно не косять.
Там пусткою і горем світить кожен дім.
Засохли верби,ріки поміліли,
Не чути спів пташиний по гаях,
Усі ліси й водойми опустіли,
В очах у звірів невимовний жах !
Змінилось все: природа,звірі,люди,
Все стало сірим ,диким і чужим,
Усе таким прекрасним, як було, уже не буде,
А може… часу вдосталь… підождім.
Тихий вечір
Тихий вечір на землю спадає,
Зорі ледве вгорі миготять,
Сонце промінь останній ховає
І втікає за ліс ,щоб дрімать .
Легкий вітер гойдає трави,
У півсні ось дерева стоять,
Десь поскрипує дуб величавий,
Тихо сови «Пу-гу» кричать.
Засинає і ліс, і поле,
І травинка,і кожна пташка.
Тільки бродить лугами доля,
Бо заснути їй дуже важко.
Місяць вийшов ,немов господар,
Зорі в небі старанно рахує,
Він на небі і пан , і володар,
Своє сяйво усім дарує.
Скрізь заснуло усе. Німа тиша.
Чути здалеку спів солов’я,
Тихо в нірку скрадається миша,
Спить спокійно у хаті сім’я.
Скоро сонце зійде рум’яне,
Прийде в гості іще один день,
У віконце до всіх загляне,
Скаже радо усім : «Добрий день» .
Мама
Мамо,рідна голубко,
Я щодня Ваші очі бачу,
Вони дивні,немов незабудки,
І мов зорі ясні неначе.
Ви для нас ясний промінь з неба ,
Ви наш ангел, товариш і друг,
Не сумуйте,прошу,не треба,
Не лишайте в душі темних смуг.
Що ми варті без мами і тата,
Без порад,їхніх ласк й допомог?
Ми без них,,мов оті немовлята,
Що не знають життєвих дорог.
То чому ж в нас так часто буває,
Що не чуєм ми їхніх порад?
Хоч матуся нам все пробачає,
Та не вернеш вже часу назад.
Хоч рани швидко заживають,
Та на душі відбиток є.
Душевні рани біль лишають,
А він собі живе й живе.
Простіть нам ,рідненькі матусі!
Нарешті вам пораду дам,
Від серця щиро поклонюся
Й скажу усім вам: «Бережіть найкращих наших мам»!
Прощальна зустріч
Ми зустрілись удвох із тобою
І так гарно тоді нам було,
Твої очі були сповнені любов’ю
І від тебе ніжно віяло теплом.
Ти шептав мені ніжні слова,
Коли йшли ми з зеленого гаю.
Це остання хвилина була
Ти сказав мені ніжно: «Кохаю».
Усе минуло, все пройшло,
Розвіялось, мов сон, в ясні простори.
Ми може ще зустрінемось, а може й ні,
Та тебе не забуду я ніколи.
Тарас Григорович Шевченко
У селі Моринцях в кріпакаРодився син-Тарас.
Він був синочком бідняка,
А став взірцем для нас.
Тарасик ріс у бур’янах,
Він там читав і снідав,
Людей всіх захищав у снах,
Не раз слізьми обідав.
Вчився науки у дяків,
Був кріпаком у пана,
Маленьким ще осиротів -
Лишилась в серці рана.
Будив він бідняків від сну,
Від рабського дурману,
Щоби побачили весну,
Звільнились від тиранів.
За гостре слово,мов стріла,
І за думки гарячі.
В в’язницю доля завела,
Щоб став народ незрячим.
Але народ давно прозрів,
Звільнив Тараса із полону,
Звільнились люди від панів,
Він виграв словом грізну битву
І вічно буде у людських серцях живий…
Від зойку,плачу,сліз і стону.
Вірші Тараса,мов молитва,
Їх знає малий і старий,
Немає коментарів:
Дописати коментар